(Salesiani Cooperatori)

БІОГРАФІЯ

Святий Іван Боско

16 серпня 1815  – 31 січня 1888

Покровитель молоді, учнів та студентів, вихователів, видавців

Іван Боско народився 16 серпня 1815 року в маленькому селі Кастельнуово д’Асті в королівстві П’ємонт на півночі Італії.

Будучи дитиною пережив смерть батька, і саме це допомогло йому краще зрозуміти всіх тих бідних і знедолених юнаків, яких огорне своєю батьківською любов’ю. В особі мами Маргарити знайшов приклад християнського життя, який назавжди залишився в глибині його серця.

У 9 років приснився йому віщий сон, який і визначив його подальшу долю і сенс всього життя – цілковито посвятити себе спасінню молоді, стати священиком. Важко працював вдень і навчався вночі для того, щоб мати змогу в 20-річному віці вступити до семінарії в К’єрі та 1841-го року в місті Турин у віці 26 років бути висвяченим на священика.

В ті часи Турин був переповнений бідними хлопцями, які поневірялись у пошуках роботи, сиротами та безпритульними, які перебували в постійній небезпеці для душі й тіла. Отець збирав бідних хлопців кожної неділі в церкві, на галявині чи майдані, щоб розважити їх, наблизити їх до Господа, дати чогось попоїсти.

Протягом п’яти років, сповнених труднощів, недосипань та непорозумінь, шукав пристановища для своїх бідних вихованців. Нарешті знайшов відповідне місце для відкриття своєї першої ораторії (з лат. Oratorium — місце молитви), на окраїні Турину — Вальдокко. Тут хлопці знайшли житло, опановували різні ремесла, та найважливіше — вчилися любити Господа.

Отець Боско присвятив весь свій вільний час (часто і той, що був призначений для відпочинку) написанню та розповсюдженню легких для сприйняття та розуміння брошурок, що були створені з метою християнської освіти молоді.

Пожертвував молоді все, що мав: скромний маєток, свій час, здоров’я, все своє життя. Посвячуюючи себе їм – став Святим.

1 квітня 1934 року, в день Воскресіння Господнього, Папа Пій XI якому пощастило особисто пізнати отця Боска, проголосив його Святим. Блаженний Папа Іван Павло ІІ назвав святого «Батьком та Учителем Молоді».

Отець Іван Боско сформував багатьох послідовників, які згодом були проголошені святими. Він наголошував своїм вихованцям про першочергове значення любові до Господа у їхньому житті, про цінність доброї смерті, що веде до Раю, про необхідність молитви та втечі від гріха, спокус, про вартість святих тайн Сповіді та Причастя у житті кожного християнина.

Знесилений безупинною працею, важко захворів. “… Те все, що я зробив — зробив для Господа…можна було зробити й більше…мої діти це зроблять…бо наше Згромадження є під проводом Господа та під Покровом Марії Помічниці християн”. Помер 31 січня 1888 року у 72-му віці в своїй убогій кімнатці на Вальдокко.

ЗАСНОВНИК МОНАШОГО ЧИНУ САЛЕЗІЯН

«Мої любі, я вас люблю всім серцем,

достатньо бути молодими, щоб мати мою любов»

 

Щоб розпочата місія виховання молоді не була втрачена, отець Боско заснував Салезіянське Згромадження, що складається зі священиків та братів, які бажають продовжувати його діло: бути вихователями та носіями Євангельської Благовісті для молоді, а особливо найбіднішої.

Хотів поширити свою місійну діяльність також і на дівчат. Для цього, разом з Марією Доменікою Мадзарелло (яку згодом проголосили святою), заснував Згромадження Дочок Марії Помічниці християн. Салезіяни та Сестри Салезіянки розійшлись по цілому світі, щоб служити бідній та страждаючій молоді, засновуючи для неї школи, технічні та професійні навчальні заклади, сиротинці, при цьому завжди пам’ятаючи про духовне виховання при ораторіях та парафіях.

Салезіянське монаше Згромадження – одне з найпоширеніших і найчисельніших згромаджень у світі, створене в середині XIX ст. В Католицькій Церкві воно  є третім за чисельністю і присутнє у 130 країнах світу. Згромадження продовжує місію свого засновника – працює задля всебічного розвитку молоді на основі християнської віри і моралі.

Листування про необхідність створення в Україні монашого згромадження оо. Салезіян велося з початку ХХ ст. Папський нунцій архиєпископ Франческо Мармаджі в своїх листах у липні 1930 року згадує Митрополита Андрея Шептицького : «… було б добре, не тратячи, можливо, дорогоцінного часу, щоб салезіянські настоятелі почали вести розмову з преосвященними ординаріями Галичини. Особливо Митрополитом Шептицьким».

Отже, очевидний вплив Митрополита Андрея Шептицького на візії папського нунція стосовно України, її долі, культури, її місця в Європі. Відтак спостерігається повне сприйняття архиєпископом Мармаджі поглядів українського Митрополита, а не великопольської політичної думки. Наголошуючи на розпорошеності народу, папський нунцій підкреслює свідомість етнічної єдності українців, такі їхні ментальні особливості, як: живучість, ініціативність, відважність, обдарованість, щедрість.

З цього огляду, за свідченням листів, Мармаджі вважав, що українці мають особливу місію в Європі: «Все це підтверджує передбачення, що в хаосі непорядку і радянського безбожництва, міг би і мав би якраз український народ першим виявити непокору, яку підтримали б, можливо, інші етноси в пониззі Волги і на Кавказі», тобто створити незалежні держави.

Так у 30-ті роки розпочалася плідна та багаторічна співпраця салезіян з Українською Греко-Католицькою Церквою в Україні, яка, на жаль, на багато років була перервана  німецькою та совєтською окупаціями Галичини.

В Україну Салезіяни Святого Івана Боско повернулись у 1991 року і належать до Української Греко-Католицької Церкви східного обряду. Сьогодні українські салезіяни є у Львові, Дніпропетровську, Верхнюдніпровську  та Києві.

За 25 років діяльності у Львові салезіянське згромадження набуло в середовищі молоді та громадськості краю великої популярності через свою неординарну методику роботи з молоддю.

Ними були започатковані та успішно працюють сьогодні різноманітні спільноти – молодіжні позашкільні центри виховання і дозвілля (так звані ораторії):

  • навчальний заклад – школа-гімназія І-ІІІ ступенів ім.блаженного Климентія та Митрополита Андрея Шептицьких;
  • професійно-технічний Молодіжний навчальний центр ім.Св.І.Боско (І рівня акредитації) для здобуття професійної освіти за фахом – столяр, швея, перукар, секретар;
  • родинний дім «Покрова» для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування;
  • навчальний центр – новіціат для роботи з молоддю, яка висловлює покликання подальшої священичої праці;
  • ораторія ім.Св.Домініка Савіо – місце для катехизації дітей та дозвілля молоді, заняття у різних гуртках;
  • з 1993 року проводяться духовно-відпочинкові табори «Веселі канікули» та багато інших християнсько-молодіжних заходів для дітей та громадськості Львівщини;
  • з 2014 року розпочато роботу зі студентською молоддю вищих навчальних закладів України;

помічниками для салезіян та сестер-салезіянок у їхній духовній праці з дітьми та молоддю є спільнота співпрацівників – мирян (вихователі, педагоги, лікарі, військові і т.д.), які постійно проводять зібрання для духовної формації, організовують конференції, ініціюють різноманітні акції для дітей. Жертовна праця співпрацівників – це досвід і практика співпраці в громаді, що вкрай необхідно для формування в Україні громадянського суспільства. Окрім співпрацівників існують також інші спільноти, які діють при церкві, такі як: матері молитви, виховання до шлюбних пар та ін.

29 березня 2012 року, у день Христового Преображення, офіційно створено окрему Українську Салезіянську провінцію з центром у  Львові – в церкві Покрови Пресвятої Богородиці (вул.Личаківська,175).

Самостійність Управління Монастирів Салезіянського Згромадження Української Греко-Католицької Церкви дає підстави розгорнути салезіянське діло на якісно новому рівні на теренах України.

 

Детальніше: www.sdbua.net

Сапеляк О.Українське Салезіянське Згромадження.

Виховати нову людину. – Львів: Інститут  народознавства НАН України. 2014. – 232с.

 

 

 

БАТЬКО ТА УЧИТЕЛЬ МОЛОДІ

Фрагменти листа Святішого отця Івана Павла ІІ

(з нагоди сотої річниці смерті Святого Івана Боско

Рим, Собор св. Петра, 31 січня 1988 р.)

«…Церква дуже любить молодь: завжди, а тим більше зараз, у час, близький до 2000-го ювілейного року о.Боско з Турина, почувається покликаною Господом до того, щоб дивитись на неї з особливою любов’ю та  надією, визнаючи її виховання за одне із своїх найголовніших душпастирських завдань.

У промові, виголошеній в ЮНЕСКО, я мав нагоду ствердити, що «немає сумніву, що першочерговим та фундаментальним культурним фактором є духовно зріла людина, тобто добре вихована, здатна виховати саму себе та інших», та звернув увагу на виникнення у вихованні тенденції до «однобокого руху в напрямку самої освіти», що внаслідок маніпуляції може провадити до «справжнього відчуження виховання…».

Св. І.Боско, обдарований від Провидіння особливими дарами, відчуттям реальності і будучи неперевершеним знавцем історії церкви, о.Боско, беручи до уваги інших «апостолів», віднайшов – винайшов ОРАТОРІЮ. Назва, яка була йому особливо дорогою: ораторія визначила усю його діяльність, і він розвинув її відповідно до свого оригінального бачення, адаптував її до середовища, до своїх юнаків та їхніх потреб.

«Справа Ораторії» була розпочата 1841 року з «простої катехизації», щоб, відповідаючи на вимоги та ситуацію, яка назріла, поступово розширитись та набути різних форм: пристановища для бездомних; майстерні та професійної школи, де б навчали працювати, тобто самостійно та чесно заробляти на життя; гуманістичного типу школи, відкритої на ідеал покликання; видавництва добрих книг; осередку різноманітних ініціатив та метод (театр, оркестр, спів, спільні прогулянки).

Гасло, яке виражає головний виховний фундамент Святого: «Я заприсягнувся Богові, що моє життя до останнього подиху буде для моїх бідних хлопців». І для них він розвиває вражаючу діяльність за допомогою слів, письмових творів, виховних та навчальних закладів, подорожей, зустрічей з громадськими та релігійними діячами. Свою турботливу увагу виявляє перш за все до молоді,  звертаючи увагу насамперед на їхні особистості, прагнучи допомогти їм відчути знаки вищої любові в цій його батьківській любові.

Його виховна позиція привабила інших ентузіастів, чоловіків та жінок – «богопосвячених осіб», які склали обіти – «СПІВПРАЦІВНИКІВ», котрі об’єдналися довкола тих самих педагогічних та апостольських ідеалів у товариство. А також «колишніх вихованців», котрих він заохочував до апостольства та пропагування такого ж самого виховання, яке вони самі отримали.

Як святого його ставлять в один ряд із великими засновниками монаших згромаджень у Церкві. Він вирізняється серед інших багатьма рисами, оскільки був:

  • творцем правдивої школи нової та привабливої апостольської духовності;
  • поширювачем особливої побожності до Богородиці – Помічниці християн та матері Церкви;
  • прикладом вірного та відважного розуміння справ Церкви, яке проявляв у делікатному посередництві у складних стосунках між Церквою і державою;
  • реалістичним та практичним апостолом, відкритим на здобуття нових відкриттів;
  • ревним організатором місії з правдиво католицькою чуйністю;
  • у винятковий спосіб він був прикладом особливої любові, у якій перше місце належить молоді, особливо вбогій, для добра Церкви та суспільства;
  • майстром особливого та геніального способу виховання, який слід берегти, як безцінний дар, та розвивати.

Про святого Івана Боско, засновника великої духовної родини, можна сказати, що риса його «геніальності» пов’язана з тією виховною практикою, яку він сам назвав «запобіжною системою». А це в особливий спосіб демонструє нам синтез його педагогічної мудрості та пророчого послання, яке він залишив своїм духовним дітям та всій Церкві, викликаючи зацікавлення та визнання з боку численних вихователів та фахівців з педагогіки.

Термін «запобіжний», який вживав святий, слід розуміти не стільки в дослівному значенні цього слова, а радше у поєднанні з багатством характерних чеснот, властивих його виховному генію. Перш за все потрібно підкреслити його прагнення запобігти виникненню негативного досвіду, який міг би послабити запал молодої людини або ж наразити її на довге та болюче повернення втраченого.

Цей термін також з особливою інтенсивністю містить у собі глибокі інтуїції, стисло окреслені цілі та методологічні критерії, такі як:

  • мистецтво позитивного виховання, пропонуючи добро конкретного та захопливого досвіду, які приваблюють своєю шляхетністю та красою;
  • мистецтво допомагати молоді у «внутрішньому зростанні» через пробудження їхньої внутрішньої свободи та через подолання зовнішніх зумовленостей та формальностей;
  • мистецтво завоювати серця молодих, щоб із радістю та задоволенням заохочувати їх до добра, виправляючи відхилення та пристосовуючи їх до майбутніх завдань та ретельної праці над своїм характером.

Справжній вихователь:

  • бере активну участь у житті молоді, цікавиться її проблемами, намагається дізнатися про її інтереси. Він є учасником в її спортивному та культурному житті, в її розмовах;
  • як зрілий та відповідальний приятель вказує на добрі цілі та шляхи до їх досягнення;
  • готовий пояснити проблеми та вказати критерії, щоб мудро та рішучо виправляти цінності та поведінку молодої особи, яка заслуговує на покарання. В такому кліматі «педагогічної присутності» вихователь не виступає в ролі «начальника», але в ролі «батька, брата та приятеля».

У такій перспективі перше місце передусім надається особистим стосункам. Для визначення правильних відносин між вихователем та вихованцем отець Боско любив вживати термін «безпосередність». Багатолітній досвід переконав його, що без неї не може зродитися довіра, яка є найнеобхіднішою умовою для доброго результату виховної діяльності. Загальна картина цілей, які слід осягнути, програма, методологічні поради стають більш конкретними, якщо наповнені щирим «родинним духом», тобто коли будуть переживатися у радісному, спокійному та стимулюючому середовищі.

У зв’язку з тим варто принаймні пригадати, якої ваги святий надавав моментам відпочинку (рекреації), з якою повагою ставився до спорту, музики, театру, або ж, як сам казав, до «подвір’я». Саме в такому середовищі спонтанності та веселого спілкування проникливий вихователь зуміє делікатно та старанно працювати над тривалістю та кліматом приязні, в якому це все відбувається…».

 

ВИХОВАТЕЛЬ ТА ПЕДАГОГ

Секрет запобіжної системи виховання св.І.Боско –

«За допомогою доброти та любові намагаюсь

привести до Господа цих моїх друзів»

Вихователів, тобто дорослих людей закоханих у мистецтво виховання, не часто можна знайти. Отець Боско якраз був одним із таких людей. Приблизно 80 років тому Церква проголосила його «знавцем мистецтва виховання», «молодіжним святим».

«Письменник і публіцист, отець Іван Боско, не був теоретиком виховання. Бувши геніальною особою, він розробив свій метод виховання. Читаючи той дивовижний підручник «життя», він співставляв його з Євангелією і християнськими традиціями виховання. 

Педагогікою Отця Боско стало його власне взірцеве життя, яке він прожив відкрито перед усіма. Тільки пізніше воно стало нормою або «системою»: “можливо, краще за все метод виховання Дона Боско відбився в його біографії”.

Завдяки цьому зв’язку із життям метод Отця Боско є дуже актуальний і сьогодні: насамперед в наші часи, ніж коли-небудь, найбільше відповідає потребам молоді, вбирає в себе всі позитивні якості культури і цивілізації у будь-якому середовищі».

Цей сучасний і гуманний метод виховання в часи Отця Боско вважався справжнім новаторством. За головного покровителя та як взірець для співпрацівників він обрав св.Франциска Салезького, чоловіка надзвичайного і багатогранного пасторального запалу та великої людської доброти.

Педагогічний підхід за методикою Св.Івана Боско вимагає від вихователя:

  • мати чітке усвідомлення кінцевої цілі, тому що в мистецтві виховання цілі виконують вирішальну функцію;
  • володіти твердим переконання, що в кожній молоді особі, навіть у відкинутій чи з негативним досвідом, жевріють завдатки добра, які – коли будуть відповідно розбуджені – можуть привести на дорогу віри та побожного життя;
  • практично реалізовувати набутий досвід та особистий приклад – «навчання своїм життям»;
  • застосовувати систему виховання любов’ю – «пастирська любов» – основа Запобіжної системи виховання;
  • володіти особливою чутливістю до цінностей культури, водночас поглиблюючи свої знання з психології, педагогіки та інших галузей, які вивчають особу;
  • дотримуватись особливого виховного маршруту, який, з одного боку, оцінює динаміку розвитку людських здібностей, а з іншого – провокує в молоді розвиток передумов для вираження вільної та поступової відповіді;
  • здійснювати (проводити) «виховні моменти» індивідуальної зустрічі та спілкування, які можуть стати моментами справжнього духовного (людського, освітнього) супроводу;
  • звертати особливу увагу на педагогічний зміст, який стосується людини і суспільства, на те, що протягом віків було найбільш важливим, а особливо на те, що поєднується з благодаттю і вимогами Євангелії;
  • зробити вибір життя – фах вихователя, якому належить пошана і підтримка з боку всіх тих, хто стоїть на чолі церковних та суспільних спільнот.

 

ЗАПОБІЖНА СИСТЕМА

У ВИХОВАННІ МОЛОДІ

Не  раз мене просили розказати або написати дещо про так звану «запобіжну систему», яку ми використовуємо в наших установах. Через брак часу я досі не зміг задовільнити цього прохання. Але зараз, готуючи до друку Правила, що досі майже завжди вживалися в усній тра­диції, вважаю за необхідне коротко напи­сати про неї; однак, це буде не більше, як ескіз невеликого твору, який колись напишу, якщо Бог дасть мені стільки життя, щоб  зміг його закінчити; це все лише для того, щоб допомогти у складному мистецтві виховання молоді. Отож я зверну увагу на наступне: 1) в чому полягає за­побіжна система та чому слід надавати перевагу саме їй; 2) її практичне застосування та переваги.

Іван Боско

* Regolamento per le case della Societa di S.Francesco di Sales (Правилa для домів Товариства св. Франциска Салезького), Турин, Салезіянське видавництво, 1877р., ст. 3-13; [ОЕ ХХІХ, 99-109].

 

  1. В чому полягає запобіжна система та чому слід

надавати перевагу  саме їй

У вихованні молоді завжди застосовували дві системи: запобіжну та репресивну. Репресивна система полягає в тому, що підопічних знайомлять з правилами, а потім наглядають, щоб зловити тих, хто їх пересту­пає і, в разі потреби, карають винних. В цій системі слова та вигляд наставника мають бути суворими,  навіть погрозливими; він повинен  уникати будь-яких дружніх відносин зі своїми вихованцями.

Директор (керівник, педагог, вихователь), щоб надати великої ваги своєму авторитету, лише час від часу повинен зустрічатися зі своїми вихованцями, переважно лише тоді, коли потрібно сварити або карати. Ця система є проста, менш обтяжлива; вона застосовується перед­усім у війську та  взагалі до дорослих і розумних людей, котрі самі вже повинні знати й пам’ятати про те, що дозволено законами та іншими приписами.

Відмінна і, я б сказав, протилежна репресивній – запобіжна система. Вона полягає в тому, щоб ознайомити вихованців із правилами установи, а потім слідкувати за ними так , щоб вони почувалися під дбайливим оком директора або його помічників, котрі, як люблячі батьки, розмовляють з ними, завжди провадять їх, дають поради та з любов’ю виправляють; а це означає ста­вити вихованців в умови, які унеможливлюють переступ приписів.

Ціла ця система базується на розумі, релігії й доброті; тому вона виключає суворі покарання та намагається не застосовувати навіть легких.

Цій системі слід надавати перевагу з наступних причин:

І. Вихованець, попереджений завчасно, не почуватиметься пригнобленим через те, що провинився, як буває тоді, коли повідомляють про це наставникові. Він ніколи не сердиться за виправлення,  за можливість покарання або й саме покарання, тому що в них завжди знаходиться приязне застереження, що наводить його на розум і переважно здобуває його серце так, що вихованець визнає необхідність покарання та майже бажає його.

 

  1. Найбільш суттєвою причиною є непостійність молоді, що в одній хвилині забуває дисциплінарні приписи та покарання, призначені за їх порушення. Тому часто підліток чинить щось погане і заслуговує за це покарання, про яке ніколи не думав, якого цілком не усвідомлював у той час, коли порушував припис, і уникнув би цього, якби дружній голос завчасно його попередив.

 

III. Репресивна система може не допустити до провини, але навряд чи зробить кращим винуватого. Відомо, що підлітки не забувають покарань, які перетерпіли, і часто зберігають у серці гіркоту та бажання скинути ярмо, а навіть і помститися за давню образу.

Часом, здається, що вони не зважають на покарання, але, якщо прослідкувати за їхньою поведінкою, то розумієш, якими жахливими бувають спогади про молодість; якщо легко забуваються покарання батьків, то дуже важко забути покарання вихователів. Відомі випадки, коли дехто навіть в старості жорстоко мстився за покарання, які пережив у період свого виховання. Запобіжна система, навпаки, робить вихованця при­ятелем, що у своїх наставниках бачить приятелів, котрі застерігають його, допомагають стати кращим, рятують від неприємностей, покарань та неслави.

 

  1. В запобіжній системі вихованця застерігається в такий спосіб, що вихователь завжди може говорити до нього мовою серця, як в період виховання, так і пізніше. Вихователь, здобувши довір’я вихованця, зможе мати на нього великий вплив, застерігати його, давати поради і, навіть, виправляти його, коли вже буде дорослий. Через ці та багато інших причин нам  здається, що замість ре­пресивної системи слід використовувати запобіжну.
  2. Застосування запобіжної системи

На практиці ця система повністю базується на словах св.Павла: «Любов лагідна, довготерпелива; все зносить, у все вірить, усього надіється».

Тому тільки християнин може з успіхом застосовувати запобіжну систему. Розум і релігія – це засоби, якими вихователь має постійно користуватись, навчати їх і сам ними жити, якщо хоче, щоб його слухали й він міг досягти своєї цілі.

  1. Тому, директор (керівник, педагог, вихователь) повинен повністю присвятити себе вихованцям і не брати інших зобов’язань, що перешкоджали б йому у виконанні його обов’язку; завжди мусить бути між своїми вихованцями, коли вони не зайняті якоюсь справою, хіба що хтось інший належно ними займа­ється.

 

  1. Учителі, професори, інструктори, асистенти повинні бути високоморальними людьми. Нехай оминають, як пошесті, всяку прихильність і особливу приязнь з окремими вихо­ванцями, і нехай пам’ятають, що у цій справі розбещеність одного може кинути тінь на всю виховну установу. Необхідно слідкувати за тим, щоб вихованці ніколи не були самі. Наскільки це можливо, нехай асистенти першими будуть там, де мають бути вихованці; нехай ніколи не залишають їх у бездіяльності.

 

III. Вихованцям слід давати повну свободу: бігати, стрибати, галасувати в своє задоволення. Гімнастика, музика, декламації, театр, прогулянки – це дуже успішні засоби для досягнення дисципліни, що допомагають укріпленню психічного та фізичного здоров’я. Але треба вважати на те, щоб предмети розваги, особи, що беруть в них участь і розмови були бездоганні.  „Робіть все, що хочете, – казав великий приятель молоді Святий Філіп Нері, – мені достатньо того, щоб ви не грішили”.

 

  1. Часті Сповідь і Святе Причастя, щоденна Служба Божа – це ті стовпи, що підтримують виховний процес, якщо хочемо виключити з нього погрози та нагайку. Ніколи не потрібно примушувати хлопців до прийняття Святих Таїн, а тільки заохочувати їх та давати їм можливість приступати до них. Під час духовних вправ, триденних побожностей, дев’ятниць, проповідей та навчання катехизму слід підкреслювати красу, велич і святість нашої Релігії, що подає такі легкі і такі корисні засоби для суспільства, для спокою серця та спасіння ду­ші, якими є Святі Тайни. Таким чином, молодь добровільно полюбить ці практики побожності, радо буде їх виконувати та матиме з цього користь.

 

  1. Треба найбільше уважати на те, щоб до установи не проникали погані книжки та особи, які б провадили лихі розмови. Добрий сторож – це скарб для виховної установи.

 

  1. Щовечора, після звичайних молитов і перед відпочин­ком, директор чи хтось інший повинен звернутися до всіх вихо­ванців із кількома сердечними словами, попереджаючи, звіщаючи про щось або даючи пораду, у зв’язку з тим, що потрібно робити, а чого слід уникати; при цьому бажано використовувати ті події, які сталися протягом дня в самій установі чи поза нею. Промова ніколи не має бути довшою двох-трьох хвилин. Це є дуже добрий засіб успішного виховання моральності та доброї поведінки.

 

VII. Треба уникати, як пошесті, думки деяких людей, що хотіли б відкласти перше Святе Причастя до більш зрілого віку, коли дуже часто диявол вже встиг запанувати над сер­цем хлопця (дитини) та принести неоціненну шкоду його невинності. В перших християнських спільнотах був звичай давати малим дітям освячений хліб, що залишався по пасхальному Причастю. Це допомагає нам зрозуміти, як Церква бажає, щоб діти вчасно, якомога швидше були допущені до Святого Причастя. Коли хлопець вміє розрізнити звичайний хліб від Євхаристійного хліба і має достатнє приготування, не потрібно зважати на його вік, а дозволити, щоб Цар Небесний прийшов царювати в тій благословенній душі.

 

VIII. Катехизм радить часте Святе Причастя. Святий Філіп Нері радив приступати до Нього що­тижня і навіть частіше. Тридентський Собор ясно каже, що бажано, щоб кожен християнин, коли бере участь у Службі Божій, також і причащався. Але це Причастя нехай  буде не тільки духовним, але й дійсним, щоб мати більшу користь з цієї великої Божої Жертви. (Трид. Собор сес. XXIII, гл. VI).

  1. Переваги запобіжної системи

Дехто може сказати, що цю систему важко застосувати на практиці. Я зазначаю, що для вихованців вона є набагато простіша, приносить більше задоволення, більш корисна. Вихователі справді знаходять в ній деякі труднощі, які зменшуються, якщо вони з любов’ю та відданістю беруться до свого діла. Вихователь – це особа, котра цілком присвячується добру своїх вихованців, і тому має бути готова до будь-яких труднощів та перешкод, щоб досягти своєї цілі, – суспільного, морального та наукового виховання своїх підопічних.

 

Крім вищенаведених вигод, можна додати ще й ці:

І. Вихованець завжди буде відноситися до вихователя з великою повагою та з приємністю згадуватиме його поради, завжди відносячись до своїх учителів та наставників, як до батьків та братів. Де б не були ці вихованці, вони завжди будуть потіхою своєї  родини, корисними суспільству і добрими хри­стиянами.

 

  1. Який би не був характер, вдача, моральний стан хлопця, коли його приймають до закладу, батьки можуть бути певними, що їх син не стане гіршим, а навпаки, стане кращим. Деякі хлопці, що протягом довгого часу були розпачем батьків і, навіть, були вигнані з виправних закладів, отримавши таке виховання, змінили вдачу, характер, почали чесне життя і зараз займають поважні посади в суспільстві, стали опорою родини та славою краю, в якому живуть.

III. Якщо до наших установ випадково потрапили хлопці з поганими звичками, вони  не можуть завдати шкоди своїм това­ришам. Також і добрі підлітки, не зможуть потрапити під їх поганий вплив, тому що для цього не буде ні часу, ні нагоди: асистент, котрий завжди присутній серед хлопців, не допустить цього.

 

Декілька слів про покарання

Якої засади слід дотримуватись, застосовуючи покарання?

По можливості, ніколи не карати. Коли ж виникає потреба у  покаранні,  потрібно пам’ятати про наступне:

І. Вихователь повинен докласти всіх зусиль, щоб вихованці любили його, якщо хоче, щоб його боялися. В такому разі відмова комусь у прихильності вже стає покаранням, що спонукає до виправлення, дає відвагу і ніколи не при­гноблює.

  1. У хлопців покаранням є те, що їм здається покаранням. Відомо, що суворий погляд на деяких впливає більше ніж ляпас. Похвала за добрий вчинок або дога­на за недбалість – це вже нагорода або покарання.

III. За винятком  рідкісних випадків, покарання ніко­ли не застосовувати привселюдно, а приватно, далеко від това­ришів; слід виявити особливу обережність та терпе­ливість, щоб вихованець зрозумів свою провину у світлі розуму і віри.

  1. Категорично заборонені будь-які побої: не можна ставити на коліна, тягнути за вуха та карати в інший подібний спосіб, тому що це заборонено цивільним законодавством, сердить вихованців і принижує вихователя.
  2. Директор повинен добре пояснити правила, систему нагород та покарань, встановлену дисциплінарними правилами, щоб вихованець не міг виправдатися, кажучи, що він не знав, що саме дозволено, а що заборонено.

 

Якщо в наших інститутах буде застосовуватися ця система, я думаю, що ми зможемо досягнути великих успіхів, не вживаючи ні нагайки, ні інших тілесних покарань. Вже майже сорок років як я займаюсь молоддю і не пам’ятаю, щоб коли-небудь застосовував якісь покарання, а з Божою допомогою  завжди досягав не тільки того, що вимагав обов’язок, але також і того, що  бажав, і це від тих хлопців, котрі, здавалося, не подавали надії на добрі успіхи.

 

Translate:

Ми в Соцмережах

facebooktwittergoogle_plusrssyoutube

церква Покрови Пресвятої Богородиці

Ви можете відвідати сайт з мобільного

Салезіяни Співпрацівники. Україна-Львів. Сайт
Translate »